20 жовтня 2014 року стартувала освітня програма «Інституту суспільних ініціатив» під назвою «Школа змін».

Цього дня в обідню пору в школі-ліцеї «Оріяна» (м. Львів, вул. Чукаріна, 3) відбулася вступна лекція проекту, присвячена розкриттю змісту поняття «успіх» та його сучасним концептуальним характеристикам.

Першим лектором у рамках «Школи змін» став член правління «Інституту суспільних ініціатив» Андрій Васильович Петрик, знаний у професійно-юридичних колах Львова. Глядачі – як спраглі знань учні 8-9 класів, так і шкільні педагоги – насамперед дізналися про ілюзорність дихотомії «добро»/«зло», відповідно, усвідомлення цього факту стало підґрунтям для розуміння того, що годі й твердити про «позитивний»/«негативний» характер успіху – до цього поняття незастосовні аксіологічні критерії.

Апелюючи до аудиторії, Андрій Васильович майстерним педагогічним прийомом став налагоджувати комунікаційні містки з нею, і влучив у десятку: дітвора, яка – ніде правди діти – спершу сприймала проект як вчасну нагоду легітимізувати свою відсутність на обтяжливих заняттях, активно включилася в процес асоціативного дефініювання. Так, одна зі школярок вказала, що асоціює успіх із визнанням, що Андрій Васильович не забарився підтвердити: скажімо, на певному безлюдному острові геніальний математик може зробити вражаюче відкриття, але в соціальному вакуумі назвати це «успіхом» не можна. Далі, посилаючись на дані опитувань у соціальних мережах, лектор підкреслив, що близько 70% випускників шкіл реалізовуватимуть сценарій, нав’язаний їхніми батьками – вони оберуть майбутнє у тих ВНЗ, на які вони їм вкажуть.

Ось тут і зачаїлася причина майбутніх поневірянь і нереалізованості більшості фахівців, які, по-перше, у зв’язку зі своєю нелюбов’ю до нав’язаного фаху не зможуть сягнути в ньому справжніх вершин, по-друге, ще й займають місце тих, які б воліли працювати в цій сфері, але через брак ніш опиняються за професійним бортом. Звідси, слід навчитися говорити «ні», мати жорстку й послідовну позицію – навіть якщо вона йде врозріз із бажаною чи очікуваною. Щоправда, аксіологічна нейтральність у понятті «успіх» закономірно призводить до визнання успішним, скажімо, Гітлера – без нього, завважив, Андрій Васильович, Німеччина не мала б автобанів, VWagen’ів та низки інших технічних досягнень (щоправда, скількох втрат вона зазнала після його смерті і чи не нівелюють вони його «успіх» – таке питання залишилося «за дужками». – А. Т.). Такий приклад наштовхнув одного з педагогів на думку, що часто-густо в історії на досягнення успіху людей штовхало знущання (насмішка) з їхніх вад чи недоліків, яке закінчувалося для них комплексом неповноцінності – так, низькорослий Бонапарт став імператором Франції, зацькований у школі ровесниками Орвел, автор роману-антиутопії «1984», став лауреатом Нобелівської премії тощо – список можна продовжити. Та чи не стали, врешті-решт, їхні перемоги поразками?

У філософському плані успіх – вкрай мерехтливе поняття, тому що досягнення певного рівня успішності породжує низку якісно нових викликів, на які потрібні нові відповіді. Та іншого варіанту бути й не може – досконалість, як відомо, не знає меж – ні часових, ні просторових. Людина має розвиватися, розвивати свій успіх для себе самої – не для родичів, знайомих, друзів чи ще кого-небудь чи заради чогось, а для подолання себе.

Кажуть, що гарний початок – 50% успіху. Є підстави вважати, початок програми «Школа змін» стане 90% успіху всього проекту.